Одного ранку жінка дізналася, що померла.

І найстрашніше було те, що ніхто, крім неї самої, цього навіть не помітив.
Дивиться жінка, що стоїть вона перед великою брамою, а біля неї сидить сивий старець і гортає товсту книгу.
— Прийшла? — запитав він, навіть не підвівши голови.
— Куди прийшла? — злякалася жінка.
— Туди, де підбивають підсумки прожитого життя.
— Але ж я ще не стара! І стільки всього не встигла!
Старець нарешті підвів очі.
— А що саме ти не встигла?
Жінка замислилася.
— Я хотіла малювати. Ще з дитинства. Але мама казала, що художники живуть у злиднях. Тож я стала бухгалтером.
Старець щось записав.
— А ще?
— Я кохала одного чоловіка. Дуже кохала. Він був простий, небагатий, зате мав таке добре серце… Але подруги сміялися, що я могла знайти собі кращого. І я його покинула.
— А потім?
— Потім вийшла заміж за іншого. Усі казали, що то гарна партія. Тільки щастя чомусь не було.
Старець знову щось занотував.
— Ще щось?
— Я хотіла купити маленький будиночок біля лісу. Посадити квіти, завести собаку. Але сусіди казали, що це дурниця, бо нормальні люди прагнуть квартири в місті.
— І ти послухала?
— Послухала…
— А ще?
— Я хотіла співати. Та якось на родинному святі хтось засміявся з мого голосу. Відтоді я співала лише тоді, коли вдома нікого не було.
Старець закрив книгу.
— Скажи мені, жінко, а ти хоч раз зробила щось так, як хотіла сама?
Вона довго мовчала. Згадувала роки, обличчя, чужі поради, насмішки, осудливі погляди. Згадувала, скільки разів проковтнула власне «хочу», щоб ніхто не сказав, що вона дурна, смішна чи неправильна.
— Я була хорошою людиною, — нарешті прошепотіла. — Нікого не ображала. Намагалася всім догодити. Про мене майже ніхто поганого слова не сказав…
— То чому ж ти плачеш?
— Бо я не пам’ятаю, коли востаннє була щасливою.
Старець підвівся і відчинив браму.
За нею стояв величезний натовп. Знайомі, сусіди, родичі, колишні подруги. Усі ті, чиєї думки вона так боялася. Вони були заклопотані справами, як на базарі, кудись бігли, сварилися один з одним, кричали, сміялися….
— Ось вони, — сказав старець. — Люди, заради яких ти відмовлялася від своїх мрій. Можеш запитати, чи задоволені вони твоїм життям.
Жінка підійшла до натовпу.
— Скажіть, я правильно прожила? Я ж завжди вас слухала! Я боялася зробити щось не так, щоб ви не сміялися з мене. Ви хоч пам’ятаєте це?
Люди здивовано перезирнулися.
— А ти хто така? — запитала одна жінка.
— Ми хіба знайомі? — озвався чоловік.
— Вибачте, нам ніколи, — махнула рукою третя.
І натовп розійшовся.
Жінка стояла серед порожньої площі, не вірячи власним очам.
— Як же так? — прошепотіла вона. — Я віддала їм ціле життя, а вони навіть не пам’ятають мене?
Старець сумно усміхнувся.
— Люди, доню, дуже зайняті власним життям. Сьогодні вони обговорюють твою помилку, завтра — чужу, а післязавтра вже й не згадають, про що говорили. Тільки ти носиш їхні слова в серці роками.
— То що ж мені тепер робити?
— Повертайся.
— Куди?
— У своє життя.
— Але ж ви сказали, що я померла!
Старець підійшов ближче й тихо промовив:
— Ти померла не сьогодні. Ти почала вмирати того дня, коли вперше відмовилася від себе, щоб сподобатися іншим. І відтоді щодня ховала по маленькому шматочку власної душі.
Жінка прокинулася.
За вікном сходило сонце. На кухні цокав годинник. Усе було таким звичайним, наче нічого й не сталося.
Вона довго сиділа на краю ліжка. Потім дістала зі старої шафи коробку з фарбами, яка припала товстезним шаром пилу.
Розгорнула чистий аркуш. І раптом рука завмерла.
«А якщо вийде некрасиво? А якщо хтось побачить і засміється?».Вона вже хотіла сховати фарби назад, аж тут згадала старця.
Узяла пензлик і вивела на білому аркуші криву, незграбну квітку. Подивилася на неї й уперше за багато років відчула задоволення.
А в ту саму мить десь далеко сивий старець знову розгорнув свою товсту книгу.
Навпроти її імені стояло дві дати.
Перша — день народження.
Друга — сьогоднішній ранок.
І під ними був лише один короткий запис:
«Сьогодні ця жінка народилася вдруге. Цього разу — для себе».
А тепер подумайте: скільки наших мрій так і не здійснилося лише тому, що ми боялися чужого глузування чи осуду? Скільки людей ми втратили, скільки слів не сказали, скільки доріг не обрали?
Чужа думка може бути порадою. Але вона не повинна ставати вироком.
Бо найстрашніше — не те, що люди скажуть про наше життя.
Найстрашніше — дожити до його кінця й зрозуміти, що всі ці роки ми прожили так, як хотіли вони. А себе навіть не запитали.
#Притча